2-Є, психологія, лекція "Психологія навчання"

Тема: Загальні питання навчання дітей дошкільного віку .

                                         План теми.

      1.  Значення навчання для психічного розвитку дітей дошкільного віку.

      2. Особливості навчання дошкільнят.

Одним з найефективніших засобів виховання дітей, за сло­вами К. Д. Ушинського, є навчання. Воно в його специфічному розумінні являє собою організований і цілеспрямований процес передачі і засвоєння дітьми знань, умінь і навичок. Навчання є предметом вивчення педагогіки і педагогічної психології. Педаго­гіка, зокрема дидактика як її частина, вивчає мету, завдання і зміст освіти, виховання і навчання молодого покоління, науково обґрунтовує методи і їх організаційні форми.

Психологія навчання, як частина педагогічної психології, вивчає вікові та індивідуальні особливості психологічних зако­номірностей засвоєння знань. Важливими проблемами психоло­гії навчання є психологічна готовність дітей до навчання і вміння вчитися, мотиви навчання, інтерес до навчання; вікові та індивідуальні можливості і особливості сприймання, розуміння і засвоєння знань, умінь і навичок, чуттєве і мисленнєве пізнання як засіб і результат навчання, роль і місце засобів унаочнення, взаємодія образу і слова в цьому процесі та ін.

Навчання і виховання завжди відбуваються в єдності. Діти навчаються весь час, навіть тоді, коли перед ними не стоять спеці­альні навчальні завдання.

2. У дитячих садках  програмою розвитку дітей передбачено спеціальні заняття, які за своєю формою є навчальним видом виховної роботи з дітьми. На заняттях дітей навчають мови, лічби, малювання, ліплення, конструю­вання, співів, а в старшій групі також і грамоти. В процесі цих занять діти оволодівають передбаченими програ­мою знаннями, вміннями і навичками, у них виховуються розу­мові, емоціонально-вольові якості та риси характеру, зокрема ті, що необхідні для навчання у школі, розвиваються уміння слухати вихователя і діяти у відповідності з його поясненнями і вказівками, формуються початкові навички і звички навчаль­ної діяльності в колективі та психологічна готовність до навчання і праці.            

Разом з тим навчальна діяльність дітей дошкільного віку має свої особливості. Вони зумовлені як змістом навчального ма­теріалу, його об'ємом, структурою, так і способом організації процесу навчання у відповідності до вікових можливостей дітей.

Специфічною ознакою навчальної діяльності дітей дошкіль­ного віку є те, що вона передбачає поглиблення уже наявних знань у дитини про дійсність, створює умови для пізнання но­вих її сторін, збагачує дитину засобами спілкування (мова, рухи, дії) з оточуючими людьми, сприяє розвитку її самосві­домості. В залежності від конкретних завдань та у відповід­ності до віку дитини навчальна діяльність то включається в ігрову або трудову діяльність, використовуючи їх засоби, то виступає як самостійна, з притаманною їй специфікою. В до­шкільному віці відбувається диференціація навчальної та. ін­ших видів діяльності. О. В. Запорожець та,інші вважають, що молодші дошкільники нові знання і вміння краще засвоюють у дидактичних іграх та при виконанні практичних завдань, а діти середнього і старшого дошкільного віку — в заняттях нав­чального типу, які стають ефективнішими при умові, коли виступають самостійно як навчально-пізнавальні завдання. На таких заняттях не лише засвоюються окремі знання, а й фор­мується у дітей - здатність навчатися.

Навчальна діяльність відмінна від ігрової та трудової. Про­відним у ній є пізнавальна діяльність. Навчання потребує від дитини своєрідної психологічної підготовки і активності. В про­цесі навчання дитина чогось вчиться, навчається не тільки дивитися, а й бачити, спостерігати, не тільки слухати, а й чути, не тільки оперувати предметами, а й свідомо керувати своїми власними діями, своїми психічними процесами.

Процес навчання потребує відповідного розвитку в дитини допитливості, спостережливості, здатності слухати вихователя, вміння знаходити найпростіші зв'язки між предметами та яви­щами в природі і суспільстві, діяти цілеспрямовано, за планом, контролювати себе. Ці якості розвиваються певною мірою в ігровій діяльності, засобами морального і трудового виховання. Але в процесі навчання розумовий розвиток і розумове вихо­вання дітей дошкільного віку здійснюються набагато краще. Ігрова діяльність, що є провідною в дошкільному віці, не забез­печує всебічного розвитку дитини. Засобами гри не можна навчити дитину малювати або сформувати правильні уявлення і поняття про суспільні і природні явища. Тому навчальна ді­яльність є одним із важливих і ефективних засобів розвитку дитини, її розумового виховання.

Хоч навчання і гра мають свою специфіку, відрізняються метою, змістом і способами здійснення, але вони й пов'язані між собою, мають взаємопереходи. В ігровій діяльності зарод­жується навчання. Гру називають школою думки і волі дитини. В ряді ігор навчання і гра переплітаються, а в дидактичних іграх елементи навчання переважають над ігровими.

Навчальна діяльність дошкільників у свою чергу часто переходить в гру. На основі здобутих знань про дії і власти­вості предметів діти самі по собі або під керівництвом вихова­теля створюють ігрові ситуації, використовуючи в них свої знання, уміння і навички.

В ігровій діяльності зароджуються навчальні мотиви, вини­кає нове ставлення до знань, і діти переходять від гри до навчання. Навчання завжди виступає і як виховний процес.

Аналіз навчання і виховання дітей показує, що між цими дво­ма сторонами педагогічного процесу існує найтісніший зв'язок. Навчання і виховання завжди виступають у єдності: навчаючи дітей, ми виховуємо їх, а виховуючи — навчаємо.

Навчання стає виховним тоді, коли вихователь розвиває у дітей уважність, спостережливість, кмітливість, моральні по­чуття, уміння переборювати труднощі, перетворює дитячі емоції на вищі почуття, які стають цілеспрямованою, спонукаючою до дії силою. Уміле поєднання виховання з навчанням сприяє більш успішному засвоєнню дитиною знань, розвитку вміння діяти з предметами, формуванню розумових якостей, мораль­них і естетичних почуттів.

На різних етапах розвитку дитини навчання і виховання мають свої психологічні передумови, а тому й свій зміст, свої методи. На ранніх етапах розвитку дитини навчання і вихован­ня виступають в такій тісній єдності, що диференціювати їх важко, але в міру того, як дитина підростає, виховання і нав­чання все чіткіше й чіткіше диференціюються. Та ця диферен­ціація навчання і виховання ніяк не означає, що навчання по­збувається своєї виховної сили, а виховання перестає бути навчальним.

Дитина з раннього віку починає пізнавати об'єктивний світ, знайомиться з предметами, їх властивостями і ознаками, діями, різноманітними ситуаціями, збагачуючи свій досвід, свої знан­ня про навколишню дійсність.

На цьому етапі знання здобуваються дитиною принагідно, в своєму індивідуальному досвіді або у зв'язку з виховними заходами без спеціальної організації навчання дорослими, які виховують дитину. Так, дитина навчається розрізняти звуки, кольори, предмети і їх властивості, оволодіває рухами свого тіла, навчається виконувати найпростіші дії з предметами тощо.

Але складніші знання, які не можуть бути вплетені в ігрову діяльність або в щоденні стосунки з оточенням і у виховні за­ходи, як наприклад, засвоєння знань про суспільні і природні явища, техніки малювання або гри на музичному інструменті, засвоєння рахунку, елементів грамоти тощо, здобуваються в результаті спеціально організованого дорослими навчання. Таке навчання потребує певного рівня фізичного і розумового роз­витку дитини і відповідного досвіду.

Щоб сприймати, розуміти і засвоювати знання, оволодівати певними вміннями, дитина повинна напружувати фізичні сили, свою волю, довільну увагу, мислити, стримувати свої бажання. Це стомлює дитину набагато швидше і більше, ніж ігрова чи якась інша невимушена діяльність. Цьому вихователь запобі­гає створенням режиму занять на основі знань фізіології та психології дитини.

Добираючи для занять цікавий і доступний матеріал, необ­хідно прагнути, щоб інтерес до навчання викликався у дітей не лише яскравістю предметів і їх динамічними якостями, а й самим змістом виконуваних дітьми в процесі навчання пізна­вальних завдань.

Навчання — це складний процес відображення в свідомості дитини знань. Успіх його залежить від того, як підбирає вихо­ватель навчальний матеріал і як готує дітей до його сприйман­ня, розуміння, засвоєння та застосування в практичних діях.

У процесі навчання дітей дошкільного віку, як і в навчанні школярів, необхідно керуватися прийнятими дидактичними принципами. Основними з них у нав­чанні дітей-дошкільників є свідомість, активність, наочність, до­ступність навчання і міцність знань.

Щоб у дитини сформувалося пізнавальне ставлення до своїх дій, потрібно, щоб вона усвідомлювала навчальні завдання, їх мету, те, чого вона досягає в результаті виконання завдання, а не виконувала б їх механічно. Важливо, щоб дитина усвідом­лювала не тільки те, що їй потрібно робити, а й те, як робити. Тоді вона розумітиме свої успіхи, усвідомлюватиме, чого вона досягає, виконавши навчальне завдання.

Свідоме засвоєння знань вимагає розумової активності. У процесі навчання вона проявляється в тому, що дитина, слу­хаючи вихователя і виконуючи завдання, ставить запитання по суті завдання, доводить завдання до кінця, переходячи саме від одного етапу його виконання до другого, не чекаючи спону­кання, контролює себе, показує вихователю наслідки своєї роботи.

На перших етапах розвитку навчальної діяльності у дітей дошкільного віку їхня активність має переважно характер зов­нішніх  дій   з   предметами.   Вона   супроводжується   голосним називанням предметів дій. Лише згодом, з розвитком внутріш­нього мовлення, активність поступово перетворюється на внутрішні розумові дії. Дитина привчається планувати дію, вико­нувати завдання, не називаючи голосно предметів, дій з ними,, станів дії.

В навчанні дітей цього віку важливу роль відіграє використання чуттєвої (сенсорної) сфери. Цього вимагає природа дитини. Вчіть дитину яким-небудь п'яти невідомим їй словам, і вона буде довго і даремно мучитися над ними, а зв'яжіть з малюнками двадцять таких слів, і вона «схопить» їх на льоту. Наочне навчання, вказує К. Д. Ушинський, будується, не на абстрактних поняттях і словах, а на конкретних образах, безпосередньо сприйнятих дитиною.

У навчанні дітей-дошкільників широко використовуються як засоби унаочнення реальні предмети і явища природи та суспільного життя, функції предметів і дії людей, картини, на яких зображуються предмети і різноманітні життєві ситуації. Більший ефект дають об'ємні наочні посібники. Успіх від вико­ристання засобів унаочнення набагато більший, якщо діти не просто дивляться на предмети, а й тримають їх у руках, мані­пулюють ними. Тому не випадково при розробці програми сенсорного виховання необхідно «визначити не лише ті якості сприйманих предметів, з якими необхідно познайомити дитину, а й сенсорні орієнтовні дії, якими вона повинна оволодіти для того, щоб отримати можливість виділяти і відтворювати вка­зані якості».

Показ повинен бути яскравим, чітким, зрозумілим. Наслідуючи показ вихователя, діти навчаються правильно вимовляти, переказувати, малювати, робити потрібні рухи, діяти з предметами тощо, тобто у них формуються необхідні сенсорні дії.

Характер сенсорних орієнтувальних дій, скерованих на об­стеження та ознайомлення з предметами, досить різноманітний і залежить від ряду сприйнятих якостей (форма, розмір, колір тощо), а також від особливостей поставленого завдання: пред­мет необхідно сприйняти з метою практичного використання або ж з метою зображення на малюнку.

Проте для сприймання предметів різної форми чи величини важливе значення має послідовність у обведенні контура очи­ма, ощупування його руками і т- п., тобто використання при цьому певних узагальнених способів дії. Вони не даються від народження, їх необхідно формувати у дітей шляхом спеціаль­но організованого сприймання. Формування таких узагальне­них способів обстеження предметів дійсності тісно пов'язане з формуванням узагальнених і систематизованих знань та уяв­лень про ці якості. Найбільш успішно можна досягти форму­вання таких узагальнених способів обстеження на заняттях з малювання, ліпки, конструювання, тобто при активній дії дитини.

Показ взірця обов'язково слід супроводити поясненням того, що показується (що робити, як роботи, чому так, а не інак­ше). Роль слова при цьому дуже велика. Адже слово допомагає дитині розуміти те, що їй показують, самій собі пояснювати, чо­му цю дію треба виконувати саме так, чому саме так треба роз­повідати, тримати предмети, малювати чи ліпити. А в зв'язку -з цим посилюються вимоги до мови вихователя. Чіткість, образ­ність, емоційність — необхідні якості його мови.

Важливим принципом навчання є його доступність. Доступ­ним навчання буде тоді, коли в його процесі враховується роз­виток дитини, її попередній досвід. Сприймання і розуміння но­вого завжди відбувається на основі й за допомогою вже відо­мого дитині. Кажуть, що сприймання нового — це впізнавання його в старому, в тому, що вже дитина знає. Знання про свій­ських тварин допомагає дітям розуміти життя і поведінку хи­жаків, знання про відомі рослини є основою для здобуття знань про невідомі, на основі знань про інструмент, що використову­ється в домашніх умовах, відбувається засвоєння знань про інструменти, вживані на виробництві, тощо.

Навчання завжди треба вести від знайомого до невідомого, від простого до складнішого, менш доступного. Тому вихователь повинен знати обсяг знань і вмінь дитини, її досвід, щоб зробити навчання доступним.

Доступність навчання не слід розуміти, як повне усунення труднощів. Добре організоване навчання, як вказував К. Д. Ушинський, залишиться важким, бо засвоєння нового навчального матеріалу, розв'язування навчальних завдань потребує напру­ження уваги, волі, пам'яті, думки. Та й розвиток дитини в про­цесі навчання більш успішний, якщо вона переборює труднощі. Під доступністю навчання потрібно мати на увазі таку його організацію, за якої для дитини буде доступним переборювати перешкоди, що неминучі в навчальній діяльності.

На заняттях дітей навчають систематизувати, узагальнюва­ти, підсумовувати свої знання, класифікувати предмети, рослини, птахів, набувати відповідних умінь і навичок. Зрозуміло, що успіх занять забезпечується при додержанні певної системи у навчанні, послідовності і наступності. Цього вимагають особли­вості відображальної діяльності дитини. Системність у вищій нервовій діяльності, що є основою утворення найрізноманітні­ших асоціацій, вмінь і навичок, виникає в результаті впливу на органи чуття предметів і явищ реальної дійсності у певній си­стемі і послідовності.

Саме таку системність у навчанні знань передбачає програма виховання в дитячому садку. Вона передбачає поступове і си­стематичне формування у дітей уміння слухати вихователя і діяти згідно з його поясненнями та вказівками, формування початкових навичок навчальної діяльності, оволодіння дітьми знаннями про навколишній світ, формування у них пізнавальних інтересів, нових умінь і навичок самостійно виражати свої за­думи в малюнках, ліпленні, конструюванні. Випадковість, без­системність навчання не дає належних успіхів у розвитку дитини.

Діти-дошкільники характеризуються своєю емоційністю, тому й навчання їхнє необхідно емоційно забарвлювати. Яскраві обра­зи і переживання, викликані змістом навчального матеріалу, мо­вою вихователя, його ставленням до дітей, викликають інтерес до навчання і післядовільну увагу, роблять його більш жвавим і дохідливим, сприяють взаємодії вихователя з дітьми. Емоційна піднесеність дітей під час навчання менш стомлює їх, ніж його сухість і постійна напруженість довільної уваги.

Міцність знань, умінь і навичок досягається в результаті свідомого їх засвоєння і багаторазового систематичного їх пов­торення. Останнє особливо важливо при формуванні вмінь і на­вичок.

Знання стають міцнішими, якщо дитина привчається засто­совувати їх у своїх практичних діях під час ігор, йа екскурсіях, при виконанні трудових доручень, у виступах на святах.