Лекція. Педагогічна психологія

Тема: Психологія сімейного виховання.

Мета: познайомити з правилами сімейного виховання дітей; дати поняття про стилі сімейного спілкування; довести значимість сімейного виховання для гармонійного розвитку особистості дитини.

Література

1.  Власова О. І. Педагогічна психологія. – К.: Либідь, 2005. с. 12-15.

План

1. Стилі сімейного виховання.

2. Правила ефективного сімейного виховання дітей.

Завдання для самостійної роботи

1. Дати відповіді на запитання:

- Дайте характеристику стилям сімейного виховання.

2. Розробіть поради для батьків щодо спілкування з дітьми.

             

1. Як правило, сам стиль виз­начає в сім'ї систему виховання, що поєднує об'єктивно існуючу й не завжди усвідомлену конфігурацію цілей і зав­дань виховної роботи з дітьми, більш-менш цілеспрямова­не застосування методів і прийомів виховання, врахування того, що можна й чого не можна допустити по відношенню до дітей. Своєрідність поєднання батьками у ставленні до дитини соціальних сподівань (очікувань) вимог і контролю­ючих санкцій у психології прийнято визначати як стиль сімейного виховання. За цією ознакою виділяються п'ять стилів або тактик виховання в сім'ї:

• Авторитарний виховний стиль має в основі тактику дик­тату, яка проявляється в систематичному пригнічуванні одними членами сім'ї (переважно дорослими) ініціативи й почуття власної гідності в інших її членів. Безоглядна авторитарність батьків, яка супроводжується систематич­ним ігноруванням інтересів і ставлення дитини, позбав­ленням її права голосу при вирішуванні питань, які ма­ють до неї безпосереднє відношення, жорсткий наказ, примус і сваволя батьків — усе це гарантія серйозних невдач у формуванні особистості дитини. Батьки, які на­дають перевагу таким видам впливу на дитину, як наказ і насильство, неодмінно стикаються з супротивом дити­ни, яка відповідає на тиск, примус і погрози контрзахо­дами: спалахами агресивності, грубості, брехнею, лице­мірством, а іноді й відвертою ненавистю. І навіть, якщо опір дитини зломлено, то разом із ним ламаються й такі цінні якості особистості, як самостійність, ініціативність, віра у власні сили й можливості, почуття власної гід­ності, на які за означених умов просто не може бути за­питу, а значить і неможливим є їхній розвиток.         •Демократичний   стиль   сімейних   стосунків   (тактика співробітництва) в основі має опосередкованість міжособистісних стосунків у сім'ї спільними цілями й зав­даннями спільної діяльності, її організацією й мораль­ними цінностями. Розуміння співробітництва як такти­ки виховання не зводиться лише до орієнтації батьків на допомогу й підтримку дітей у їхніх окремих справах (навчання, ускладнення у взаємодії з оточенням, набут­тя трудових чи спортивних навичок) та участь дітей у до­машній праці (посильні прибирання, походи за покуп­ками, доглядання молодших дітей), хоч це і суттєвий бік спільної діяльності дітей та дорослих. Така тактика пе­редбачає взаєморозуміння й  взаємоповагу дорослих і дітей, встановлення між ними паритетних, партнерських взаємин, які базуються насамперед на співучасті, тобто емоційно дієвому включенні у справи іншої людини, на співчутті, співпереживанні й активній допомозі їй. Фор­мування здатності до такої співучасті, відповідальності за наслідки власної активності дитини для люблячих і поважаючих її батьків є спеціальним завданням сімей­ного співробітництва.

•       Ліберальний стиль (тактика невтручання) передбачає сис­тему міжособистісних відносин у сім'ї, яка будується на визнанні можливості й навіть доцільності незалежного існування дорослих і дітей. Найчастіше такий тип взаємовідносин має за основу пасивність батьків як ви­хователів, що ухиляються від активного позитивного втручання у життя й долю дитини, надаючи перевагу комфортному співіснуванню з ними, яке не потребує ду­шевних витрат. За таких умов дитина найчастіше стає індивідуалістом, емоційно байдужим до проблем інших, для якого сім'я як емоційний магніт є фікцією, а проб­леми життя й переживання рідних просто не існують.

•Потуральний виховний стиль (тактика опіки й безоглядної любові) передбачає систему відносин, за яких батьки, забезпечуючи власною працею задоволення всіх потреб дитини, відгороджують її від будь-яких турбот, зусиль і життєвих складнощів, приймаючи їх на себе. За таких умов штучного дистанціювання від зусиль і відповідаль­ності дитина виростає млявою й байдужою до всього, що не стосується її особистісних інтересів. У неї відсутні самостійність та ініціатива, власний досвід долання труднощів. Вона так і залишається некомпетентною й безпорадною у розв'язуванні питань, що стосуються без­посереднього задоволення її потреб, а тим більше за­гальних проблем сім'ї. Інтегральним підсумком такої тактики сімейного виховання є інфантилізм дітей, їхнє прагнення уникати відповідальних рішень і видів актив­ності, які потребують від людини мобілізації фізичних і особистісних зусиль. В її свідомості міцно вкорінюється егоцентрична домінанта, формулою якої виступає така установка у ставленні до людей, що її оточують: егоїст кожен, хто не ставить за мету своєї активності задово­лення моїх потреб.

• Нестійкий стиль виховання передбачає тактику непрогнозованого переходу батьків від одного стилю ставлення до дитини до іншого. Такий підхід у вихованні породжує у дитини двоїсте ставлення до дорослих, проростає в її душі недовірою й відстороненістю від батьків, формує установки реагувати на форму, а не на зміст їхнього звер­тання, тенденцію орієнтуватися на свої потреби всупереч мінливим і нестійким вимогам батьків, використовувати ситуативно сприятливий емоційний фон стосунків з бать­ком або матір'ю з метою задовольнити свої індивідуа­лістичні потреби.

Таким чином, лише демократичний стиль батьківського ставлення до дітей визнається нині беззастережно педа­гогічно продуктивною тактикою сімейного виховання. Усі інші стилі призводять до певних порушень сімейного вихо­вання й розглядаються як передумова виникнення різних проблем розвитку особистості дитини в сім'ї.

2. Що робити батькам, а також іншим , які хочуть відповідально підготуватися до непростої ролі сімейного вихователя? Кваліфіковану відповідь на це за­питання можна знайти у правилах ефективного виховного спілкування з дитиною, сформульованих Ю. Б. Гіппенрейтер:

Правило 1. Безумовно приймати дитину — любити її не за те, що вона красива, розумна, здібна, а просто так, просто за те, що вона є. Така потреба у приналежності, у необхідності іншому є однією з фундаментальних людських потреб. І задо­волення її — це необхідна умова для нормального розвитку особистості. Такі повідомлення передаються через привітні погляди, ласкаві дотики, обійми, прямі слова на зразок "як добре, що ти у нас є", "радий тебе бачити", "добре, коли ми разом" тощо.

Правило 2. Особистість дитини й її здібності розвиваються лише у тій діяльності, якою вона займається за власним ба­жанням і з інтересом. Забезпечити дитині у розумних межах належні умови для повноцінних занять такими справами, розвивати її пізнавальні, комунікативні й трудові інтереси.

Правило 3. Підтримувати успіхи дітей — це найкоротший шлях до вдосконалення успішно здійсненої діяльності, до розвитку інтересу до неї і до відповідних здібностей дитини.

Правило 4. Створювати сімейні традиції, які базуються на зонах радості (святкування днів народження, початку або закінчення нового навчального року, чверті тощо).

Правило 5. Систематично робити щось разом із дитиною (читати, гуляти, займатися фізичними вправами, домаш­ньою роботою).

Правило 6. Не втручатися у справу, якою займається ди­тина, якщо вона не просить допомогти. Таким невтручан­ням батьки можуть привчити дитину до самостійної по­ведінки й зменшити залежність дитини від них (і навпаки).

Правило 7. Якщо дитині важко й вона готова прийняти допомогу, обов'язково допомогти їй, але при цьому:

•      запропонувати допомогу, починаючи зі слів "давай ра­зом...";

•      узяти на себе лише те, що дитина не в змозі виконати самостійно, все інше залишити їй для самостійного ви­конання;

•      у міру того, як дитина опановує нові дії, заохочувати її здійснювати їх самостійно.

Основна небезпека при цьому криється в можливості придушення природної активності дитини, що може бути наслідком або дуже швидкого перекладення недостатньо опанованої дії на дитину, або ж, навпаки, у довгому й настійливому керуванні роботою й участю вихователя в ній.

Правило 8. Поступово, але неухильно знімати з себе відповідальність за особистісні справи дитини й передавати їх їй. В певний час необхідно відмовитися від контролю ви­конання уроків, дозволити дитині самостійно контролювати час вставання тощо.

Правило 9. Дозволяти дитині переживати негативні нас­лідки власних дій або власної бездіяльності (якщо не вивчить уроки, проспить і спізниться на заняття). Тільки за таких умов дитина дорослішає, стає "свідомою" й відповідальною.

Правило 10. Не вимагати від дитини неможливого або та­кого, що їй важко виконати. Замість того подивитися, що можна змінити в середовищі, яке оточує дитину. (Наприк­лад, проблема контролю дорослими зберігання й споживан­ня дитиною солодощів, якщо їй самостійно це важко здій­снити.)

Правило 11. Щоб уникнути зайвих проблем, необхідно суміряти власні очікування з можливостями дитини. Це правило є певним продовженням попереднього правила тільки тут у ролі зовнішніх обставин виступають очікування батьків.

Правило 12. Можна засуджувати дії дитини, але не її по­чуття, якими б небажаними або "неприпустимими" вони не були. Якщо такі емоції виникли, значить на те є підстави.

Правило 13. Якщо у дитини емоційні проблеми, її необхідно активно вислухати, тобто повернути їй у бесіді те, про що вона говорить, при цьому називаючи її почуття. З метою організації активного слухання необхідно:

•       повернутися до дитини обличчям так, щоб ваші очі були на одному рівні з дитячими, а поза й положення тіла беззаперечно підтверджували готовність вислухати дитину;

•       формулювати відповіді дитині, яка переживає негативні емоції, у стверджувальній формі, оскільки фрази, офор­млені як запитання, не відображають співчуття;

•       у бесіді "витримувати паузу", тобто після кожної реп­ліки, власної або дитини, дати їй змогу повніше розіб­ратися у власних переживаннях і усвідомити співчуття батьків;

•       у відповіді дитині корисно повторити нею сказане й поз­начати її переживання, усвідомлені дорослим, словами, тим самим підтверджуючи для дитини, що дорослий ро­зуміє її переживання так, як треба.

Правило 14. Ділитися з дитиною власними почуттями, як позитивними, так і негативними. Якщо дитина власною поведінкою викликає у дорослого негативні почуття, він повинен висловити це (вони все одно прорвуться через по­зу, жести, інтонацію, вираз обличчя та очей). Говорити про власні почуття необхідно від першої особи, повідомляючи про себе і власні почуття, а не про вихованця та його по­ведінку. (Наприклад, сказати наступне: "мене дуже втомлює голосна музика, боюсь, що зараз почнеться мігрень", замість фрази: "прикрути звук магнітофона, від твоєї музи­ки болить голова".)

Правило 15. Якщо причиною негативних почуттів є актив­ність дитини, можна виражати невдоволення лише її окре­мими діями, але не дитиною в цілому. Невдоволеність діями дитини не повинна бути систематичною, інакше вона пере­росте у несприймання її.

Правило 16. Правила й обмеження у вихованні обов'яз­кові, але вони не повинні входити у протиріччя з найваж­ливішими потребами дитини (право на життя, здоров'я, прийняття батьками, активність і пізнавання тощо). Такого роду обмеження мають бути:

•       узгоджені між дорослими (єдність вимог — запорука дотримування їх дитиною!);

•       подаватись не у вигляді наказу, заборони або беззапе­речного:  "Негайно припини!"  "Швидко додому!", а у безособовій   манері   й   дружньо-пояснювальному   тоні ("Прийнято робити таким чином". "Так не роблять").  

•       Правило 17. Покарання — неминучий супутник виховних

ситуацій. Воно може бути двох видів:

•  природні наслідки неслухняності — це ті негативні
наслідки активності дитини, які виходять із самого жит­тя, і тут їй нема кого звинувачувати, окрім себе;

•   умовні наслідки неслухняності — це ситуації, в яких
умови активності дитини задають батьки (не зробиш те й те, будеш позбавлений того й того). Карати дитину краще, позбавляючи її приємного й значущого для неї особисто, ніж роблячи дитині погано чи боляче.
Правило 18. Конструктивно розв'язувати конфлікти інтересів батьків і дитини, послуговуючись такою схемою:

•       опанувати особисті емоції й активно вислухати дитину (що вона хоче, чого не хоче, що для неї важливо, а що вона не приймає), перетворивши конфліктне зіткнення на проблему для обговорення;

•       передати дитині власні бажання або проблеми, викорис­товуючи форму "Я-повідомлення";

•       зібрати всі пропозиції, поважаючи будь-яку думку дітей (починати слід із запитань дитині "Як нам бути?", "Що робити?");

•       запропонувати власні варіанти;

•        шляхом спільної оцінки вибрати з них той варіант дії, що найбільше відповідає інтересам обох сторін, контро­люючи дотримання останньої вимоги.